Правові норми та аспекти, що регулюють поняття «скарб», а також встановлені державою на законодавчому рівні права та обов’язки осіб, які знайшли скарб, важливо і корисно знати!

 

Відповідно до ГК України, скарб – це приховані цінності, власник яких невідомий або в силу закону втратив на них право. Цілеспрямовано приховані цінності не можуть вважатися скарбом.

 

Розглянемо «статтю 140» Цивільного кодексу України (далі «ЦКУ»): скарб, тобто зариті в землі або приховані іншим способом валюта (вітчизняна та іноземна), а також цінності, власник яких невідомий або в силу закону втратив на них право, повинен бути зданий особою, яка його виявила, до фінансового органу і переходить у власність держави.

 

Особі, яка виявила і здала скарб до фінансового органу, видається винагорода у розмірі 25% вартості зданих цінностей, крім випадків, коли розкопки або пошуки відповідних цінностей входять в коло службових обов’язків особи, яка здала виявлені цінності.

 

Вказана винагорода не видається особам, у службові обов’язки яких входять розкопки або пошук відповідних цінностей (наприклад, учасники археологічних експедицій тощо). У цьому випадку, якщо предмети представляють історичну, художню або іншу культурну цінність, вони беруться на державний облік як пам’ятники історії та культури та підлягають державній охороні.

 

При передачі без винагороди виявлених цінностей, що мають музейне значення, певній організації винагорода в розмірі 25% видається організацією, яка прийняла вказані цінності.

 

Суперечки між особами, які виявили скарб, та фінансовими органами про розмір винагороди судду непідвідомчі (!), оскільки вони вирішуються в адміністративному порядку. Судам підвідомчі лише суперечки, що виникають з приводу того, хто саме виявив скарб і як слід розподілити між кількома особами належну винагороду.

 

Відповідно до статті 193 КК України, яка встановлює кримінальну відповідальність за привласнення знайденого або випадково виявленого чужого майна, а точніше: «Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, а також скарбу,- карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців».

 

Звідси, скарб, як власність держави, стане предметом злочину, передбаченого зазначеною вище статтею КК. Об’єктивна сторона злочину полягає в привласненні знайденого, або такого, що випадково опинилося, чужого майна, що є предметом злочину. Привласнення полягає в тому, що особа, до якої потрапляє майно, яким вона не володіє, незаконно залишає його у власності. Характерним для цього складу злочину є те, що майно потрапляє до особи не в зв’язку з його неправомірними діями.

 

На відміну від привласнення як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 191, привласнення як спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 193, характеризується тим, що: а) майно, яке е предметом цього злочину, на момент його звернення на користь винного чи користь інших осіб не перебувало у правомірному його володінні; б) винний не вживав будь-яких дій для протиправного вилучення такого майна.

 

Закінченим цей злочин вважається з моменту, коли винний привласнив знайдене ним майно чи майно, яке випадково у нього опинилось, або скарб і мав можливість повідомити про володіння ним таким майном власника, відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування.

 

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює той факт, що привласнює чуже майно, яке він знайшов чи яке у нього випадково опинилось, або скарб, незважаючи на цю обставину, бажає це зробити. Особливістю суб’єктивної сторони злочину є те, що умисел у винної особи на привласнення зазначеного майна виникає після фактичного встановлення володіння над таким майном.

 

До відповідальності за здійснення даного злочину може бути залучена лише особа, яка на момент скоєння злочину досягла 16-річного віку.

 

Норми статті 193 Кримінального кодексу України застосовуються як для поняття «Заповіт», так і для поняття «Безгосподарне майно» та «Знахідка».

 

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

 

Відповідно до ст. 335 ЦК України, безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

 

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім наступних випадків:

  1. Особа відмовилася від речі. У даному випадку права на неї набуваються з моменту заволодіння річчю.
  2. У випадку знахідки. У цьому разі право власності на неї набувається після спливу шести місяців з моменту заяви про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.
  3. У разі затримання домашніх тварин. Протягом шести місяців з моменту заяви про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців – щодо інших домашніх тварин, якщо не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про свої права на них.

 

Набувальна давність – строк, після закінчення якого особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном та відкрито, безперервно володіла ним, набуває права власності на нього. Щодо нерухомого майна цей строк складає десять років. Щодо рухомого – п’ять років. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

 

Знахідкою є рухома річ, вибула з володіння власника або особи, яка має інше речове право на неї, крім його волі. Правила щодо загублених речей містяться у ст. 337 ЦК і поширюються на всі рухомі речі, незалежно від їх вартості.

 

Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її втратила, або власнику речі і повернути знайдену річ цій особі.

 

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції або органу місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, вказаною ними.

 

Коментована ст.339 надає право особі, яка знайшла загублену річ, у разі її повернення вимагати від особи, якій річ повернута, або особи, яка набула права власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних зі зберіганням знайденої речі, розшуком її власника, продажем речі і т.п.

 

Крім того, особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (власника) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі. Якщо ж власник (власник) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.

 

Публічна обіцянка винагороди – це звернене до невизначеного кола осіб обіцянку винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату.

 

Винагорода може бути виражене у грошовій формі або іншій матеріальній формі. Розмір винагороди може бути зазначений безпосередньо в оголошенні. Якщо він не вказаний, то винагорода визначається за домовленістю сторін, а в разі спору сторони можуть звернутися до суду.

 

Підкреслимо (!), що виплата будь-яких винагород за виявлення (навідміну від виявлення скарбу) Законом не передбачена.